Бандерівська мазепинка

Їхали ми якось на позицію.

— От не розумію, чому офіційним головним убором ЗСУ стали саме мазепинки? — знічев’я запитався мій побратим К., поправляючи вищевказаний головний убір на своїй голові.

— А що не так з мазепинками? — здивувалася питанню я. Не помічала, щоб у бійця К. раніше були якісь проблеми зі статутними мазепинками. Це у мене вони були: мало того, що через мої дреди мені завжди потрібен найбільший розмір (і жоден старшина не був від цього в захваті); так у ній я сама собі схожа на мультяшного посіпаку-міньйона, бо мазепинка квадратна — і моє лице квадратне. Але К., з його гарним видовженим обличчям і бритою головою звичайного розміру точно не міг мати таких проблем.

— Так це ж УПА їх носили, бандерівці, — продовжував К. — Вони були на Західній Україні. Що я, киянин, маю до УПА? Для чого це нав’язування західняцького?

Коли я це почула, в моїй голові яскравими лампочками замиготіли думки:

«Так її ж не упівці створили, а Левко Лепкий і Грицько Катамай, ще перед Першою світовою… А, ну, все одно галичани, не аргумент»

«З іншого боку — ми за соборну Україну, друже К., чи вже ні? Якщо ні, і мазепинка тобі недостатньо київська, то що я, дівчина із села недалеко від польського кордону, роблю на Сході України? Треба розвертатися і залишати місцевих самих розбиратися?»

«Тобі ні на що не натякає назва? Мазепинка створена на зразок одного з видів козацьких шапок. Погортай портрети гетьманів, козацької старшини — і утішся»

«Щоб ти знав, національне підпілля діяло в усіх регіонах України від Галичини до Криму й Донеччини — звісно, що з різною інтенсивністю».

Але в той момент, коли я відкрила рота сказати хоч щось із цього потоку, обстановка змінилася і розмова обірвалася. А потім загубилася у калейдоскопі наших днів і справ, тож я так її і не продовжила. Думаю от: зараз якраз річниця створення УПА, треба подзвонити до К. і привітати його. А поки він набиратиме повітря в легені, щоб вилаяти мене за такі жарти, я додам:

— Дякую, що в тій розмові про мазепинки ти повторив один із найбезневинніших міфів про УПА — той, що про стосовність тільки Заходу України. Бо якби почав про «нацистських колаборантів», то ми би таки точно погиркались.

Я взагалі дуже тішуся з того, що старі міфи про УПА відходять у небуття разом з імперією, яка їх породила: разом із СРСР, що, не вдовольняючись ніколи фізичним знищенням, завжди прагнув стерти і спотворити саму пам’ять. Сучасність породила нові міфи. Десь минулоріч я дуже гірко сміялася, коли в мережі завірусилося: «А от в УПА термінів служби не було, але вони в СЗЧ не йшли». Воістину: маятник хитнувся в інший бік, але знань додалося не всім. Ще один гарний — на перший погляд — і досить поширений тренд: сприймати бійців УПА як винятково благочинних робінгудів середини ХХ століття. Так мислити нормально для дітей, а дорослі мають вміти сприймати світ сучасний та минулий в усій його повноті і багатогранності. Коли я перетнула 20-літній рубіж, мої рідні почали розповідати мені ті історії, яких я раніше не чула. Одна з них була така. Моя прабаба після війни жила без чоловіка, з двома синами майже підліткового віку. Одної ночі до них зайшло кілька озброєних чоловіків з вимогою дати їм продуктів. Прабаба зібрала, що було, вони взяли і пішли до виходу. Аж один з чоловіків побачив кашкет мого діда, що висів на цвяшку. Добротний кашкет. У мого діда тоді було мало одягу, жили вони бідно, тому, коли той чоловік простягнув руку по кашкет, дід спробував завадити йому. Але чоловік тільки посміявся і кашкет забрав. Звісно, діду болів той його хлоп’ячий кашкет і через 60 років. Звісно, він залишався патріотом і був прихильним до УПА. Коли я думаю про цей випадок, то допускаю, що це були зовсім не упівці… На це питання, мабуть, могла б відповісти прабаба, але зі зрозумілих причин вона ніколи ні з ким не обговорювала ту історію. Але якщо ми допустимо, що чоловік, який відібрав кашкет у малого хлопця, все ж був українським повстанцем? В момент, коли я це усвідомила, мені довелося зіткнутися в певним крахом «образу воїна УПА» у своїй голові. Бездоганний, самовідданий, завжди справедливий узагальнений воїн зник — а на його місце стала спільнота дуже різних людей. Іноді я думаю, що надто ідеалізувати своїх героїв — це теж прояв меншовартості. Ми маємо право вшановувати своїх героїв незалежно від того, чи проходять вони тест на напівбогів. Радію, що тепер ми — українці, громадяни України — осмислюємо і обговорюємо УПА між собою. Так, як то має бути: без голосів зверху і збоку; голосів імперій-загарбників — що зі сходу, що із заходу — які розповідають нам, як ставитись до наших героїв.

Тяглість української боротьби очевидна для тих, хто вивчає історію не як набір імен та дат. Але не всі сучасні вояки відчувають цю тяглість; одягаючи мазепинку на голову, мало хто думає про козаків, січових стрільців, воїнів армії УНР, вояків УПА та інших. І це нормально, бо насущні питання надзвичайно гострі та важливі, і відсувають на задній план філософствування та роздуми про історію. Але іноді є моменти тиші. Тоді приходять думки: «Що я роблю і нащо?», «Чи можна було якось інакше?», «Що з нами буде далі?» Важливо, щоб відповіді на ці питання хоч трохи заспокоювали розбурханий мозок. Частину з тих відповідей — для себе, для друзів — я знаходила в історії. В роздумах про боротьбу та долю бійців УПА зокрема. «Ти робиш те, що мусиш, те, що робили твої попередники — допоки існує московія-росія, загроза не зменшується». «Завжди можна інакше, але не факт, що буде краще». «Пригадай, у яких умовах боролась і яке забезпечення мала УПА? От що буде із Силами оборони України без власної держави за спиною».